Поезія П.Верлена та А.Рембо

Поль Верлен

 

«Тихе небо понад дахом…»

 

Тихе небо понад дахом

      Синє та безкрає,

Темні віти понад дахом

      Дерево схиляє.

 

Дзвін ласкавий у повітрі

      Ніжно-ніжно плине,

Десь на дереві в повітрі

      Чути зойк пташиний.

 

Скрізь життя спокійне й просте,

      Боже, Боже милий!

Звуки лагідні і прості

      З міста надлетіли.

 

— Що ж зробив ти, що так плачеш,

      Тужиш так душею,

Що зробив ти, що так плачеш,

      З юністю своєю?

 

Переклад М.Рильського

 

 

«Так тихо серце плаче...»

 

Так тихо серце плаче,

Як дощ шумить над містом.

Нема причин неначе,

А серце ревно плаче!

 

О, ніжно як шумить

Дощ по дахах, по листю!

У цю тужливу мить

Як солодко шумить!

 

Відкіль цей плач, не знати,

В осиротілім серці?

Ні зради, ні утрати,—

Відкіль журба, не знати.

Найтяжчий, певне, сум —

Без гніву, без любові,

Без ревнощів, без дум —

Такий нестерпний сум.

 

Переклад М.Рильського


Забуті арієти

 

* * *

Це захоплене зомління,

Це закохане томління,

Хвильні трепети лісів

У руках вітрів пестливих

I між віток шелестливих

Хор сп'янілих голосів.

 

О, цей шелест, шемріт, шепіт,

Воркіт, туркіт, цвіркіт, щебет,

Журкіт, муркіт, свист і писк,

Трав розмайних шелевіння,

Шум води по моховинню,

По камінню плеск та блиск...

 

Хто ж до всього того шуму

Вплів мотив тривоги й суму,

Жаль снує душа — чия?

То, напевно, ми з тобою

День прощаємо журбою,

То душа твоя й моя!

 

 

* * *

Крізь музичних вогнів колихання,

Крізь незвично розгойданий гомін

Я угадую давнього спомин

I провістя нового кохання.

 

Моє серце й душа в надпориві —

Наче око гіганта подвійне,

Де бринять, ніби мево сновійне,

Всіх пісень переливи тремтливі.

 

О, якої ще кращої смерті?

Одступи од коханців, тривого!

Дайте, релі, старого й нового —

Любо вмерти в такій круговерті!

 

* * *

Із серця рветься плач,

Як дощ іллється з неба.

Від зради чи невдач,

Відкіль цей тужний плач?

 

О, хлюпотіння зливи

По крівлях, по землі!

На серце нещасливе

Спливають співи зливи...

 

Лягає без причин

Тугá на серці туга.

З відчаю хоч кричи!

Печалюсь без причин.

 

Від муки дітись ніде,

Рве серце марний жаль.

Любові й зненавиди

Нема, а дітись ніде!

 

 

* * *

Душа, душа моя страждала,

Любов, любов її терзала.

 

Та я утіхи не знайшов,

Хоч кинув я свою любов,

 

Хоч цілим серцем і душею,

Здавалось, розлучився з нею.

 

Ніде я втіхи не знайшов,

Хоч кинув я свою любов.

 

I серце, серце надто чуле,

Душі сказало: «Чи ж забули,

 

Забули в гордій самоті

Ми очі ті і губи ті?»

 

Душа сказала серцю: «Хтозна?

Розлука — пастка грандіозна:

 

Втечеш від муки за сто миль,

Стократно груди ранить біль».

 

 

* * *

О сумна пустеле!

Я з нудьги вмираю...

Сніг у даль безкраю

Блиск примарний стеле.

 

Небо тьміє мідно,

Хмари хмуро висять,

Зір нема, лиш видно,

Як конає місяць.

 

В далині імлистій

Щось немов синіє...

Ледве бовваніє

Бідний ліс безлистий.

Небо тьміє мідно,

Хмари хмуро висять,

Зір нема, лиш видно,

Як конає місяць.

 

Вам, худі вовцюги,

Й вам, хрипкі ворони,

Де знайти схорони,

Вічні волоцюги?

 

О сумна пустеле!

Я з нудьги вмираю...

Сніг у даль безкраю

Блиск примарний стеле.

 

 

* * *

              Солов'ю, що з високої вітки задивив-

              ся на свій відбиток у річці, здаєть-

              ся, ніби він упав у воду. Сидить на

              вершечку дуба і боїться потонути.

                             Сірано де Бержерак

 

Одкид дерев у озернім затоні сріблистім

     Димом береться імлистим,

А угорі потопають у справжньому вітті

     Горлиць жалі сумовиті.

 

Цей краєвид — твоєї, мандрівнику, долі

     Образ у нашій юдолі:

Чуєш, між листям квилять у гіркій безнадії

     Всі твої втоплені мрії!

 

Переклад М. Лукаш

 

 

Поетичне мистецтво

 

Найперше – музика у слові!

Бери ж із розмірів такий,

Що плине, млистий і легкий,

А не тяжить немов окови.

 

Не клопочись добором слів,

Які б в рядку без вад бриніли,

Бо наймиліший спів – сп’янілий:

Він невиразне й точне сплів.

 

В нім – любий погляд з-під вуалю,

В нім – золоте тремтіння дня

Й зірок осіння метушня

На небі, скутому печаллю.

Люби відтінок і півтон,

На барву – барви нам ворожі:

Відтінок лиш єднати може

Сурму і флейту, мрію й сон.

 

Винищуй дотепи гризкі ті,

Той ум жорсткий, ниций сміх,

Часник із кухонь ти брудних –

Від нього плач в очах блакиті.

 

Хребет риториці скрути

Та ще як слід приборкай ритми:

Коли не стежати за ними,

Далеко можуть завести.

 

Хто ритму вигадав зрадливу?

Дикун чи то глухий хлопчак

Скував за шаг цей скарб, що так

Під терпугом бряжчить фальшиво?

 

Так музики всякчас і знов!

Щоб вірш твій завше був крилатий,

Щоб душу поривав – шукати

Нову блакить, нову любов,

 

Щоб мчав, де далеч не похмура,

Де чари діє вітерець,

Де пахне м’ята і чебрець…

А решта все – література.

 

Переклад Г.Кочура




Артюр Рембо

 

П’яний корабель

 

Як понесли мене байдужі хвилі,

Зо мною не було завзятих моряків,

Бо дикуни їх стрілами пришили

До розмальованих, скривавлених стовпів.

 

І от, позбувшися свого вантажу

(Бавовни з Англії, фламандського зерна),

Безжурно я поплив без екіпажу,

Куди повабила мене далечина.

 

Глухий, немов той мозок у дитини,

Холодний, як зима, я плив під рев стихій.

Крушила буря береги камінні,

І хаос повставав, і лютував прибій.

 

Мене тоді благословили шквали,

Гойдали десять день на хвилях тих морів,

Що вже не першу жертву колисали,

І зник я із очей безглуздих маяків.

 

Всмокталася в моє соснове тіло,

Мов ніжний сок кислиць, морська вода мутна;

Понісши геть стерно, мене обмила

І від блювотини, й від синіх плям вина.

 

Я потонув тоді в поемі моря,

Сліпучій, зоряній,- зелену пив блакить,

Часами втопленик у глиб прозорий

Спускавсь задумливий, щоби в мандрівках жить.

 

Заливши пурпуром екстази дикі,

Повільні ритми хвиль, і запаливши синь,

П'яніша од вина і від музики,

Горіла там любов, гірка, немов полинь.

 

Все, що вві сні ввижалося людині,

Кружляло смерчем там: вир, вечорів краса,

Огнів досвітніх зграї голубині

І блискавицями роздерті небеса.

 

Я на низькому сонці бачив плями,

Синяві відблиски, страшний підводний шпиль,

Немов плащі богів в античній драмі,

Збиралась зморшками тканина темних хвиль.

 

Я снив: зелені ночі в сніжній піні

Цілунками цвіли над віями морів.

І фосфоричне сяйво жовто-синє,

І в тихих стеблах спів нечуваних соків.

 

Навколо скель скакали, мов телята,

Несамовитих хвиль шалена череда.

Забув я, що ясна Пречиста пройде Мати -

І стихне океан, вгамується вода.

 

Я бачив дивний край: цвіли Стожари,

Мов очі у пантер; між них тіла мерців,

Веселки голубі, смарагдові отари,

Флорида неземна під обрієм морів.

 

 

Кипіли багна, в мулі догнивали

Кит-риби велетні, в густих очеретах.

Де громом урагани вигравали,

Тонула далина в безоднявих ночах.

 

А глетчери під дрібними сонцями,

Де небеса як жар. Змінявся штиль на рев,

І гадини, роз'їдені кліщами,

Смердючі, падали з покручених дерев.

 

Хотілось би ці золоті рибини,

Співучі риби ці спіймать для дітвори.

Мої шляхи квітчала квітів піна,

І надавали крил нечувані вітри.

 

А море, що так солодко гойдало

Мене, мандрівника, натомленого вкрай,

До мене живоцвіт із пітьми підіймало,

І я, мов дівчина, вдивлявся в дивний рай.

 

А той був островом, де злотоокі

Паскудили птахи, злітались для забав;

Часами втопленик поодинокий

Крізь мій розхитаний кістяк на дно пірнав.

 

Човни рибальські не знайшли ще й досі

В етері голубім, де не літає птах,

Мій труп, заплутаний в морське волосся,-

Я п'яним кораблем блукаю по морях.

 

Я плив, туманом синім оповитий,

В рожевих небесах, де лишаї сонців

Змішалися із соплями блакиті

(Це ж ласощі для всіх поетів і співців!).

 

Я бачив електричні спалахання,

За мною кінь морський ходив, як чорний пес.

Гарячий червень бив і трощив баню

Ультрамаринових розжеврених небес.

 

Я чув Мальштрему рев, і ось, байдужий

Одвічний мандрівник, гаптуючи блакить,

Я за Європою, стомившись, тужу,

Що, парапетами обгородившись, спить.

 

Архіпелаги зоряні лисніли,

В морях екстазових мене носив тайфун.

Ти спиш на дні, майбутня творча сило,

0 золотих жар-птиць незлічений табун!

 

Але ж наплакавсь я, бо злиті кров'ю

Світанки й місяці, і всі сонця - гіркі,

Весь пройнятий терпким вином любові,

Хай в морі потону, хай розтрощу свій киль.

 

Із вод Європи я собі бажаю

Калюжі чорної... щоб вечір запашний...

Сумне дитя кораблика пускає,

Легенького, немов метелик весняний.

 

Купавшися в п'янкій блакитній тоні,

Не хочу я плисти під арками мостів,

Перед очима грізними понтонів,

В заграві полум'я і гордих прапорів.

 

Переклав Ю. Клен 

 

 

                   Голосні

 

А чорне, біле Е, червоне І, зелене

У, синє О,- про вас я нині б розповів:

А - чорний мух корсет, довкола смітників

Кружляння їх прудке, дзижчання тороплене;

 

Е - шатра в білій млі, списи льодовиків,

Ранкових випарів тремтіння незбагненне;

І - пурпур, крові струм, прекрасних уст шалене,

Сп'яніле каяття або нестримний гнів;

 

У - жмури на морях божественно-глибокі,

І спокій пасовищ, і зморщок мудрий спокій -

Печать присвячених алхімії ночей;

 

О - неземна Сурма, де скрито скрегіт гострий,

Мовчання Янголів, Світів безмовний простір,

Омега, блиск його фіалкових Очей.

 

Переклав Г. Кочур

 

 

 

«Рожево плакала зірниця…»

 

Рожево плакала зірниця в серці вух,

Брунатно розцвіла на персах хлань бездонна,

І біло прокотивсь по спині виднокруг,

І чорно Чоловік припав тобі до лона.

 

Переклав В. Ткаченко

 

 

 

Вороння

 

О Боже, як поля вже білі,

Коли по селах неживих

Спів довгих молитов затих,

На краєвиди омертвілі

Зганяй з великих хмар усіх

Ласкавих воронів своїх.

 

Птахи, горлаті до нестями,

Ген гнізда гинуть од вітрів!

Уздовж пожовклих берегів,

На шлях, обставлений хрестами,

На урвища, на рівчаки

Злітайтеся віддалеки!

 

І над полями, скрізь і всюди,

Де вояки вчорашні сплять,

Беріться знову кружелять,

Щоб знов замислилися люди!

Щоночі каркай і щодня,

Похмуре чорне вороння!

 

Але, святі, у вітті дуба

(То щогла вечорів п'янких)

Лишіть вільшанок весняних

Для тих, кого велика згуба

У лісі, звідки не втекти,

У землю змусила лягти.

 

Переклав В. Ткаченко

 

 

 

Моя циганерія

 

Руками по кишенях обмацуючи діри

І ліктями світивши, я фертиком ішов,

Бо з неба сяла Муза! її я ленник вірний,

Ото собі розкішну вигадував любов!

 

Штани нінащо стерті? Та по коліно море!

Адже котигорошку лиш рими в голові.

Як зозулясті кури, сокочуть в небі зорі,

А під Чумацьким Возом - банкети дарові.

 

Розсівшись при дорозі, ті гомони лелію,

Роса на мене впала, а я собі хмелію,

Бо вересневий вечір - немов вино густе.

 

І все капарю вірші, згорнувшись у калачик.

Мов струни ліри - тіні (їх копаю, як м'ячик).

Штиблети каші просять? Овва, і це пусте!

 

Переклав В. Стус

 

 

Відчуття

 

В блакитні вечори стежками йтиму я;

Колотиме стерня, траву почну топтати:

Відчує свіжість піль тоді нога моя,

Я вітру голову дозволю овівати.

 

Отож мовчу собі, сповільнюю ходу.

В душі безмежної любові лиш припливи;

Все далі й далі, мов бродяга той, піду,

З Природою, немов із жінкою, щасливий.

 

Переклав Г. Кочур

Остання зміна: понеділок, 14 грудень 2015, 22:14