Поезії Гейне, Пушкіна, Бернса

                                         Гейне «Коли настав чудовий май»
Коли настав чудовий май,
Садочків розвивання,
Тоді у серденьку моїм
Прокинулось кохання.

Коли настав чудовий май,
І пташок щебетання,
Тоді я милій розказав
Мою журбу й кохання.

Перекладач: Леся Українка, 1890

 

О.Пушкін «19 жовтня»

Роняє ліс багряний свій убір,

Сріблить мороз поля зів’ялі й голі,

Прогляне день, неначе мимоволі,

І падає за край окружних гір. (...)

Печалюсь я: до друга дальній світ,

З яким запив би довгу я розлуку,

Якому б міг сердечно стиснуть руку

І побажать веселих безліч літ.

Я п’ю один; дарма моя уява

Товаришів скликати поспіша;

Не чую я знайомої появи

І милого не жде моя душа. (...)

Він не прийшов, кудрявий наш співець,

Гітари вже не чути голосної,

Під міртами Італії ясної

Заснув навік, і дружній чийсь різець

Не вирізьбив на російській могилі

Там мовою вітчизни кілька слів,

Аби знайшов слова привіту милі

Син півночі, що в край чужий забрів.

Чи ти сидиш в кругу товаришів,

Чужих небес коханець нетерплячий?

Чи знов ідеш на тропік ти гарячий

І вічний лід опівнічних морів?

Щаслива путь!.. З ліцейського порога

На корабель ти став без вороття,

І з того дня в морях твоя дорога,

О, хвиль та бур улюблене дитя!

І ти зберіг у долі мандрівній

Прекрасних літ всі звичаї недавні:

Ліцейський шум, забави наші славні

Між хвиль морських жили в душі твоїй;

Ти простягав нам із-за моря руку,

Ти нас одних у спогадах носив

І повторяв: «На довгу ще розлуку

Незбагнений нас фатум осудив!»

Міцний навік, о друзі, наш союз!

Він, як душа, одвічний, неподільний;

Незрушний він, прекрасний і свавільний,

У затишку родився дружніх муз,

І нас куди б не кидала година,

І щастя теж куди б не привело,

Незмінні ми: весь світ для нас чужина,

Вітчизна нам — лиш Царськеє Село!

Із краю в край грозою гнаний я,

Серед тенет недолі грозової,

Схвильований я дружбою новою,

І голова схиляється моя.

З благаннями печальними бентежно,

З надією юнацьких світлих літ,

Віддавсь другим я друзям безбережно,

Та був гіркий небратній їх привіт.

І нині тут, в забутій глушині,

В оселі хуг страшних і снігопаду,

Я радісну й солодку мав відраду:

Я трьох із вас, о друзі, в тишині

Тут обійняв. Поета дім опальний,

О, Пущин мій, ти перший навістив;

Ти звеселив вигнання день печальний,

В Ліцею день його перетворив.

Ти, Горчаков, щасливець з перших днів,

Хвала тобі  холодний блиск фортуни

Не заглушив душі твоєї струни:

Все той же ти для нас, товаришів.

Нам різну путь судьба судила строга,

Ступивши в світ — ми швидко розійшлись,

Та ось звела нас польова дорога,

Зустрілись ми й по-братськи обнялись.

Коли спіткав мене фортуни гнів.

Для всіх чужий, бездомний, сиротою

Під бурею поник я головою

І ждав тебе, віщун пермеських дів1.

І ти прийшов, син лінощів натхненний,

О, Дельвіг мій, твій голос пробудив

Сердечний жар, що довго тлів священний,

І радо я судьбу благословив.

Пісенний дух з дитинства в нас горів,

І дивний пал натхнення ми пізнали;

Ще з юних літ дві музи нас вітали,

Солодкий дар їх нас ласкаво грів:

Та вже любив я оплески і славу,

Ти ж для душі і муз лише співав;

Свій дар життя я тратив без угаву,

Ти ж геній свій у тиші звеличав.

Служіння муз не терпить суєти,

І мусить буть прекрасне величавим:

Та юнь зове нас усміхом лукавим,

І велич мрій нас кличе у світи.

Отямимось — і скорбними очами

Ми дивимось в минуле без надій.

Скажи, Вільгельм, було ж таке і з нами,

По музі брат і друг коханий мій?

Пора, пора! Душевних наших мук

Не вартий світ; розвіємо оману!

Сховай життя у самоту туманну!

Я, друже, жду твоїх стискання рук.

Прийди, огнем розмов своїх одразу

Ти наладнай сердечні струни знов;

Згадаємо бурхливі дні Кавказу,

І Шиллера, і славу, і любов.

Пора й мені... Гуляйте в добрий час!

Відрадне я вже чую зустрічання;

В поетове повірте віщування:

Промчиться рік, і знову я між вас.

І прийде строк надій моїх завітних,

Промчиться рік, я буду знову ваш!

О, скільки сліз і вигуків привітних,

І піднятих угору скільки чаш!

Ми першу з них у день знаменний цей

Наллєм повніш в честь нашого союза!

Благослови, моя весільна муза,

Благослови: нехай живе Ліцей!

За вчителів, що честь і юність нашу

Леліяли, за мертвих і живих,

Здіймім до уст манливу повну чашу,

Забувши зло, за благо вип’єм їх. (...)

Гуляймо-бо, поки ще дальня путь!

Але наш круг із кожним днем рідіє;

Хто в гробі спить, хто дальній сиротіє;

Судьба зорить, ми в’янем; дні пливуть;

Старіємо, і тихше серце б’ється,

І нить життя кінчаємо снувать.

Кому ж із нас під старість доведеться

Самому день Ліцею святкувать?

Нещасний друг! у нових поколіннях

Набридлий гість і зайвий, і чужий,

Згадає нас в дні зустрічів незмінних,

Закривши зір схвильовано-сумний,

Хай стріне він, і радий, і печальний,

За чашею цей день після негод,

Як нині я, вигнанець ваш опальний,

Його провів без горя і турбот.

 

Переклад Степана Крижанівського

 

Бернс «Любов»

Моя кохана  пишна рожа,

Краса весняних днів;

Моя кохана — мелодійний,

Приємно-зграйний спів.

Яка краса твоя безмежна,

Така й любов моя;

Тебе любитиму я, поки

Всі висохнуть моря.

І висохнуть моря, кохана,

И розтопиться граніт;

Тебе любитиму я, поки

Не западеться світ.

Прощай, прощай, моя кохана,

Я йду, я йду звідсіль!

Та знову я прийду, кохана,

И за десять тисяч миль!

(Переклад Василя Мисика)

 

* * *

Моя любов — рожевий квіт

В весінньому саду,

Моя любов — веселий спів,

Що з ним я в світ іду.

О, як тебе кохаю я,

Єдиная моя!

Тому коханню не зміліть,

Хоч висхнуть всі моря.

Нехай посхнуть усі моря,

Потануть брили скал,

А ти навік любов моя, 

Аж згасне сонця пал.

Прощай, прощай, мій рідний край,

Прощай, моя любов,

Та де б не був я, мила, знай —

Прийду до тебе знов!

(Переклад Миколи Лукаша)

Остання зміна: п'ятниця, 15 січень 2016, 20:15