Текст "Балади про вересовий трунок"

Роберт-Льюїс Стівенсон

 

Вересовий трунок

 

Із вересового квіту

    Пикти* варили давно

Трунок, за мед солодший,

    Міцніший, аніж вино.

Варили і випивали

    Той чарівний напій

І в темрявих підземеллях

    Долі раділи своїй.

 

Та ось володар шотландський —

    Жахались його вороги! —

Пішов на пиктів оружно,

    Щоб знищить їх до ноги.

Він гнав їх, неначе ланей,

    По вересових горбах,

Мчав по тілах спогорда.

    Сіяв і смерть, і жах.

 

І знову настало літо,

    Верес ізнов червонів,

Та трунок медовий варити

    Вже більше ніхто не вмів.

В могилках, немов дитячих,

    На кожній червоній горі,

Лежали під квітом червоним

    Поснулі навік броварі.

 

Їхав король шотландський

    По вересовій землі;

Дзинчали завзято бджоли,

    Курликали журавлі.

Та був можновладець похмурий,

    Думу він думав свою:

«Владар вересового краю —

    Чом з вересу трунку не п'ю?»

 

Раптом васал королівський

    Натрапив на дивний схов:

В розколині між камінням

    Двох броварів знайшов.

Витягли бідних пиктів

    Миттю на білий світ —

Батька старого і сина,

    Хлопця отрочих літ.

 

Дивився король на бранців,

    Сидячи у сідлі;

Мовчки дивились на нього

    Ті броварі малі.

Король наказав їх поставить

    На кручі й мовив: — Старий,

Ти сина й себе порятуєш,

    Лиш тайну трунку відкрий.

 

Глянули вниз і вгору

    Батько старий і син:

Довкола — червоний верес,

    Під ними — клекіт пучин.

І пикта голос тоненький

    Почув шотландський король:

— Два слова лише, володарю,

    Тобі сказати дозволь!

 

Старість життя цінує.

    Щоб жити, я все зроблю

І тайну трунку відкрию, —

    Так він сказав королю.

Немов горобчик цвірінькав,

    Мова лилася дзвінка:

— Відкрив би тобі таємницю,

    Боюся лише синка.

 

Смерть його не лякає,

    Життя не цінує він.

Не смію я честь продавати,

    Як в очі дивиться син.

Зв'яжіть його міцно, владарю,

    І киньте в кипучі нурти,

І я таємницю відкрию,

    Що клявся повік берегти.

 

І хлопця скрутили міцно,

    І дужий вояк розгойдав

Мале, мов дитяче, тіло,

    І в буруни послав.

Крик бідолахи останній

    Поглинули хвилі злі.

А батько стояв на кручі —

    Останній пикт на землі.

 

— Владарю, казав я правду:

    Від сина чекав біди.

Не вірив у мужність хлопця,

    Який ще не мав бороди.

Мене ж не злякає тортура.

    Смерть мені не страшна,

І вересового трунку

    Зі мною помре таїна!

 

Переклад Є.Крижевича

 

*Пикти — легендарний народ, що заселяв стародавню Шотландію.

Последнее изменение: середа, 7 вересень 2016, 23:16