Роман "Айвенго" (уривки)

Вальтер Скотт "Айвенго"

(уривки)

 

У тій мальовничій місцевості веселої Англії, де котить свої води річка Дон, за давніх часів ширилися густі ліси, що вкривали більшу частину пагорбів і долин поміж Шеффілдом і Донкастером. Залишки цих величезних лісів і досі бовваніють навколо дворянських замків Вентворт, Ворнкліф-парк і поблизу Ротерхема. За легендою, тут колись перебував казковий вонтлейський дракон; тут відбувалися запеклі битви в пору міжусобних війн Білої та Червоної Троянд; і тут же в давнину збирались ватаги сміливих розбійників, подвиги і діяння яких уславлені в народних піснях.

Ось тут і відбуваються події цієї повісті. Це все трапилося в період остатніх часів володарювання Річарда І. В цей час усі піддані чекали на повернення короля з полону.

Дуже нетривким було в той час становище маломаєтних дворян, чи, як їх тоді називали, франклінів, які, згідно з буквою і духом англійських законів, повинні були б оберігати свою незалежність від тиранії великих феодалів.

Завоювання Англії норманським герцогом Вільгельмом значно посилило тиранію феодалів і поглибило страждання нижчих суспільних станів. Чотири покоління не змогли змішати воєдино ворожу кров норманів та англосаксів чи примирити спільністю мови та взаємними інтересами ненависні одна одній народності, з яких перша все ще бундючно тішилася перемогою, а друга страждала від наслідків своєї поразки. Після Гастінзької битви влада цілком перейшла до рук норманських дворян, які аж ніяк не відзначались поміркованістю. Майже всі без винятку саксонські принци і саксонська знать були або винищені, або позбавлені своїх маєтностей; небагато залишилось і дрібних саксонських власників, за якими збереглися землі їхніх батьків. Королі безупинно прагнули законними і незаконними заходами знекровити ту частину населення, яка відчувала вроджену ненависть до завойовників.

Одне слово, французька мова була мовою знаті, лицарства і навіть правосуддя, тоді як незрівнянно мужніша і виразніша англосаксонська залишилася для селянства і двораків, що не володіли іншою мовою.

Проте необхідність спілкування між землевласниками і поневоленим народом, який обробляв їхню землю, стала наріжним каменем для поступового утворення діалекту з мішанини французької та англосаксонської мов, розмовляючи яким, вони могли порозумітися. Так поволі виникла теперішня англійська мова, яка щасливо поєднала мову переможців з говіркою переможених, а відтак збагатилася запозиченнями з класичних і так званих південноєвропейських мов.

Я вважав за потрібне подати читачеві ці відомості, щоб нагадати йому, що хоча історія англосаксонського народу після правління Вільгельма ІІ обійшлася без жодних значних подій на кшталт війн чи заколотів, та все ж рани, заподіяні завоюванням, не загоювалися аж до царювання Едуарда ІІІ. Значні національні відмінності між англосаксами та норманами, спогади про минуле і думки про сьогодення роз'ятрювали ці рани і допомагали збереженню межі, що розділяла нащадків переможців - норманів і переможених саксів.

 

Серед крислатих, кремезних дубів, під багряними променями призахідного сонця можна було розгледіти двох людей. Спілкувались вони англосаксонською говіркою, що було звичним для нижчих верств населення Англії. У них був пес Фангс, котрий допомагав їм зганяти свиней докупи. Старший із них був чоловіком похмурим і з вигляду лютим. Одяг його складався лише зі шкіряної куртки, пошитої з вичиненої шкури якоїсь звірини, хутром наверх... Нам залишається тільки відзначити дуже цікаву деталь його зовнішності, яка настільки варта уваги, що її не можна оминути: це було мідне кільце на кшталт собачого ретязя, щільно запаяного на шиї. Воно було достатньо широким, щоб не заважати диханню, та водночас настільки вузьким, що зняти його можна було, лише розпилявши навпіл. На цьому своєрідному комірі було вирізьблено саксонськими буквами: «Гурт, син Беовульфа, вроджений раб Седріка Pотервудського » .

Біля свинопаса (бо власне таким був фах Гурта) сидів чоловік, котрий виглядав років на десять молодшим від першого. Його вбрання нагадувало одяг свинопаса, проте вирізнялося деякою вигадливістю і було пошите з ліпшого краму…

На руках у цього чоловіка були срібні браслети, а на шиї - срібний нашийник з написом «Вамба, син Безмозкого, раб Седріка Ротервудського»...

На ногах він мав щось на зразок черевиків, що з них один був червоний, а другий - жовтий. На голові в нього був ковпак з причепленими балабончиками, подібними до тих, що їх вішають на мисливських соколів. По шапці з дзвіночками, а також по пришелепуватому і водночас хитрому виразу обличчя Вамби можна було здогадатися, що він один із тих домашніх клоунів чи блазнів, котрих багаті люди тримали в себе вдома для забави, щоб якось згайнувати час…

ІІ

Раптом їх наздогнали вершники. Один з них був пріор Еймер в розкішному одязі монаха. Його супутником був чоловік років сорока; високий та міцний. Пріор Еймер попросив Гурта і Вамбу вказати дорогу до Ротервуду, в замок їхнього господаря. Бачачи, що вершники озброєні, свинопаси неохоче вказали дорогу подорожнім.

Згодом пріор Еймер розповів своєму другові Бріану де Буа-Гільберу, що Седрік не пробачив би , якби вони побили його слуг.

Рухаючись так, як сказав їм Вамба, вони заблукали в лісі. Але їм допоміг паломник, місцевий житель, який повертався з хрестового походу. Саме він і вивів їх до Ротервудського замку.

ІІІ

У залі, височінь якої зовсім не пасувала до її надзвичайної довжини та широчини, стояв довгий дубовий стіл з грубо обтесаних, ледве виструганих дощок; на ньому було подано вечерю. Сволоки та крокви даху, вшитого дошками та соломою, відділяли внутрішні помешкання від неба.

У кожнім кінці зали було по величезному камінові, але димарі були складені дуже невміло, і димові вільно було стелитися по кімнаті. Від вічного чаду крокви та сволоки похмурої зали зчорніли і взялися чорним шаром. По стінах кімнати розвішана була вояцька та мисливська зброя; половинчасті двері по кутках вели до інших помешкань великої будівлі.

Інші частини оселі мали на собі відбиток тої грубої простоти саксонської доби, простоти, що в ній так кохався й пишався з неї Седрік. Долівка була з глини, мішаної з землею, й так втоптана, що зробилася зовсім тверда, як ото на наших токах. Чверть підлоги була вища на один ступінь, і це місце, що його звали естрадою, було призначене для найголовніших з членів родини та найпочесніших одвідувачів. Стіл у цій частині застелено було червоним сукном, на естраді стояли важкі фотелі та стільці з різьбленого дуба, а над ними підносився суконний намет, що захищав почесні місця від негоди, надто від дощу, що місцями проходив крізь кепсько вшитий дах.

Стіна на всю широчінь естради була покрита завісами, а долівка застелена килимом; і те й друге було оздоблене різнокольоровою барвистою вишивкою. Поза естрадою не було намету; кепсько вимащені стіни були голі, на чорній земляній долівці не було килима, на столі - жодної! скатертини, і замість стільців стояли незграбні важкі лави.

Біля столу, саме посередині, стояло два фотелі, трохи вищі від решти, - для хазяїна та хазяйки дому, які пильнували того, щоб гостей добре приймали та частували. Тому фотелі ці звалися почесним саксонським прізвищем, що означало «розподілювач хліба». Біля кожного з цих фотелів було маленьке підніжжя, різьблене та обкладене слоновою кісткою. На одному з цих фотелів сидів Седрік ...

З обличчя володаря замку було видно, що в нього щира, але запальна та нетерпляча вдача. Це був чоловік середній на зріст, плечистий, з довгими руками і дужий, як людина, що звикла до труднощів мисливського життя або до війни.

Його широке, сміливе обличчя, великі блакитні очі, що мали щирий, відвертий вираз, чудові зуби і гарної форми голова надавали йому простодушного вигляду, який часто-густо можна спостерігати у людей нервових та запальних. Весь він був немов напоготові. Його довге золотаве волосся з проділом від маківки до чола було зачесане на обидва боки і падало аж до пліч. Сивина була малопомітна, хоча Седрікові вже минав шостий десяток.

Убрання його складалося з ясно-зеленої туніки, облямованої навколо шиї та по рукавах білячим хутром. Ця туніка була вдягнена поверх спіднього вбрання, що щільно прилягало до тіла; штани йшли лише до колін, коліна ж були голі. На ногах він мав постоли, як у селян, але з кращого матеріалу; вони застібувалися спереду золотими застібками. На руках він носив золоті обручки, а навколо шиї - нашийник з того ж дорогоцінного металу. Стан його підперезано поцвяхованим поясом, а за поясом він мав короткого, прямого, на два боки гострого шпичастого меча. За фотелем висіла підбита хутром керея червоного сукна та багато розшитий капелюх з такого ж сукна, що доповнювало вбрання багатого поміщика. Короткі вила з широкою блискучою крицевою клюгою  були притулені до спинки його фотеля. Вони були йому, коли він виходив з дому, і за ціпка, і за зброю, залежно від обставин.

Раптом почувся звук рога... Слуга повідомив, що пріор Еймер Жорвоський та добрий лицар Бріан де Буа-Гільбер, командир хороброго й шановного ордену хрестоносців, з невеликим почтом прохають гостинності та нічлігу, - вони заблудилися, їдучи на турнір, що має за два дні відбутися недалеко Ешбі-де-ла-Зуш.

Седрік ніколи і нікому не відмовляв у гостинності. Хоча він і не надто зрадів непроханим гостям, все ж розпорядився, щоб їм по почету приготували кімнати, напоїли та нагодували.

ІV

Гості причепурилися, вдягли краще своє вбрання, що виблискувало коштовним камінням, та дороге взуття. Надто змінилася хрестоносцева зовнішність, і в новому своєму вбранні він здавався ще чванливіший.

Позаду цих осіб поштиво йшов їхній почет, а трохи далі - провідник, що мав вигляд звичайнісінького прочанина. Плащ з кострубатої чорної тканини був йому за одяг. Грубезні постоли з ремінням на голих ногах, широкий, великий капелюх з пришитими до його крисів черепашками закінчували його одяг; у руках він мав ціпка з залізним наконечником та пальмовою гіллячкою коло держака. Він зайшов до зали тихесенько, останній в юрбі, підійшов до лави, що стояла біля самого димаря одного з камінів, і, здавалося, почав сушити свій одяг.

Седрік підвівся й зустрів гостей як люб'язний, але свідомий своєї неабиякої гідності господар... Рухом руки запросив гостей зайняти два фотелі, поставлені обік його фотеля, хоч трохи нижче, - і зробив знак, щоб давали вечеряти...

Але їжа, подана на стіл, зовсім не потребувала, щоб господар прохав вибачити його. На нижньому, простішому столі стояла свинина, приготована різними способами, м'ясо оленяче, козяче та заяче, різні сорт риби, пироги й різне варення з овочів та меду. Було ще сила дрібної дичини, - подавали її не на блюдах, а на невеликих дерев'яних рожнах; пажі та челядники підносили її кожному гостеві, і той різав собі скільки хотів. Біля кожної особи великого сану стояв срібний келих; за звичайним столом пили з великих рогів.

Раптом повідомили, що до них приєднається леді Ровена. Бріан де Буа-Гільбер не міг відвести погляду від прекрасної саксонки. Це не сподобалось Ровені, тому Бріан вічливо вибачився за свою поведінку.

Ровена була висока на зріст і надзвичайно струнка. Ясні блакитні очі під густими темними бровами надавали ї й особливого виразу , лагідного й воднораз величного. Розкішне її волосся, каштаново-русяве на колір, було вигадливо завито у незчисленні пуклі; при цьому, безперечно, мистецтво намагалося допомогти природі. Ці пуклі, обвішані коштовним камінням, вільно розсипалися по плечах, доводячи шляхетність походження дівчини. Золотий ланцюг, що до нього було причеплено ладанку з того самого металу, висів на шиї. На своїх голих руках мала вона обручки. Одягнена вона була у нижню спідницю та світло-зелену шовкову камзолю. Поверх цього вона мала довге й широке вбрання, що висіло аж до підлоги, з широкими рукавами, що доходили ліктів. Вбрання було кармазинове на колір, з найтоншої бавовняної матерії. Гаптований золотом шовковий серпанок був прип'ятий до коміра й міг за бажанням затуляти обличчя й груди - за іспанською модою - чи то обгортати гарними брижами плечі…

Розмову перервав слуга, який оповістив, що біля воріт незнайомець благає його впустити. Седрік дозволив йому увійти і звелів подати все необхідне.

V

Залякано, із засоромленими уклонами ввійшов високий, худорлявий старий чоловік. Риси його обличчя виразні та правильні, орлиний ніс, гострі чорні очі, високе, все в зморшках, чоло, довге сиве волосся й борода справляли гарне враження.

Одяг незнайомого, що багато потерпів від негоди, складався з простого рудуватого плаща з багатьма згортками; під ним була темно-червона туніка. На ногах були великі, обшиті хутром чоботи, а навколо стану пояс, що на ньому висів невеликий ніж та скринька з приладдям, щоб писати, - але ж чоловік цей не мав жодної зброї. На голові був високий чотирикутний жовтий капелюшок своєрідного вигляду, що його наказано було носити євреям, щоб відрізнятися від християн. Він смиренно зняв його, входячи до зали.

Седрік холодно кивнув головою у відповідь і показав йому на нижній кінець столу, де, проте, ніхто не хотів звільнити йому місце.

Ісаак розгублено стояв посеред зали, аж доки прочанин, що сидів коло каміна й соромився за те, як зустріли єврея інші, поступився йому своїм місцем і сказав:

- Старий, сідай-но сюди, мій-бо одяг висушений, і я задовольнив свій голод, ти ж весь змок і голодний.

Це мовивши, він позгрібав та роздмухав жар від дров, що вже догоряли у каміні, взяв з великого столу миску з гарячою стравою та шматком вареної козлини, поставив її на стіл, що за ним вечеряв сам, і пішов в інший куток зали, ближче до горішнього краю стола.

Абат з Седріком тим часом все говорили про полювання; леді Ровена розмовляла з однією своєю служницею, а чванливий хрестоносець, дивлячися то на єврея, то на саксонську красуню, глибоко поринув у свої думки...

- Випиймо, пане лицарю, по келиху; налийте келиха й абатові, - й я озирнуся років на тридцять назад та розповім вам щось інше. Хоч який був би за тих часів Седрік-Сакс, англійська його мова не потребувала вишуканих висловів французьких трубадурів.  Поля боїв можуть сказати вам, чи далеко було чути войовничий крик саксів у лавах шотландського війська за пам'ять хоробрих, що билися там. Вип'ємо, гості мої. Та вже немає на світі наших бардів, - казав далі він, подвиги наші забуті, бо ж замість них прославляються тепер подвиги іншого племені; наша мова, навіть ім'я наше швидко гинуть, і сумує за цим лише один, всіма залишений старий. Виночерпцю, наливай келихи... На честь міцних у бою, кращих та найхоробріших у Палестині з-поміж усіх вояків святого хреста.

- Не годиться відповідати на це тому, хто носить цього знака, - сказав сер Бріан де Буа-Гільбер, - але ж скажіть, кому з хрестоносців, крім зв'язаних присягою лицарів Святого Гроба, належить пальма першості?..

- Невже, - спитала леді Ровена, - в цілому англійському війську не було жодного лицаря, що його ім'я гідне було б честі стояти поруч імен хрестоносців-церковників?

- Даруйте, леді, - сказав де Буа-Гільбер, - монарх англійський дійсно привів із собою військо хоробрих вояків, але ж вони були нижчі за тих, що їхні груди завжди являли твердиню захисту Святої Землі.

- Вони не були нижчі ні від кого, - сказав прочанин, що стояв так близько, щоб усе чути, і прислухався до розмови з помітною нетерплячкою. - Я кажу, повторив прочанин твердим та дужим голосом, коли всі з несподіванки обернулися, - що англійські лицарі не були нижчі ані від кого, хто тільки бився за Святу Землю. Кажу тому, що я бачив, як сам король Річард та п'ять лицарів його на турнірі після повоювання Сен-Жан д'Акра  викликали до бою супротивників. Я сам бачив, як того дня кожний з тих лицарів тричі виходив на герць і кидав додолу трьох супротивників. Додам до цього, що семеро з тих, хто нападав, були хрестоносці церковники... сер Бріан де Буа-Гільбер добре знає, що я кажу щиру правду.

Смагляве обличчя хрестоносцеве потемнішало. Роздратувавшися та зніяковівши, тремтячою рукою схопився він за держака свого меча. Седрік, щиро зрадівши із звістки про славу його земляків, не помітив, як розгнівався та стерявся його гість.

[Прочанин розповідає про короля й п'ятьох його лицарів.]

- Шостий, - помовчавши, повторив прочанин, немов поволі пригадуючи його ім'я, - шостий був лицар меншої слави й не такого високого рангу, і прийнятий він був до цього гідного оточення не стільки щоб допомагати, скільки щоб збільшити їхню кількість... Ім'я його не убереглося в моїй пам'яті.

- Пане прочанине, - зневажливо промовив сер Бріан де Буа-Гільбер, - ви лише вдаєте, що забули, бо ж ви зуміли перелічити силу всіляких подробиць. Та це лукавство нічим не стане вам у пригоді - занадто-бо пізно ви з нього скористалися. Я назву лицаря, спис якого через простий випадок та необачність мого коня скинув мене додолу: то був лицар Айвенго. З усіх шести лицарів він, відповідно до своїх років, здобув найбільшої слави на турнірі. Та ще скажу привселюдно, що, якби він був в Англії й наважився повторити на турнірі, який має бути цього тижня, сен-жан-д'акрський виклик, я верхи й з тією зброєю, що на мені, дозволив би йому мати перевагу щодо зброї - й спокійно чекав би на те, що буде.

- На цей виклик супротивник ваш не забарився б на відповідь, якби він був в Англії, - відповів прочанин. Поки ж не варто вам так вихвалятися за присутності цих людей наслідками герцю, який, про що ви добре знаєте, не може відбутися. А проте, якщо Айвенго повернеться з Палестини, ручуся вам, він прийме ваш виклик.

- Гарна запорука! - сказав хрестоносець. - А який заклад можете ви дати?

- Оцю реліквію, - відповів прочанин, виймаючи з-за пазухи невеличку скриньку з слонової кості. - Тут частинка святого хреста, з монастиря гори Кармельської.

Всі познімали шапки перед реліквією. Та хрестоносець не звернув на неї жодної уваги. Він зняв з шиї золотого ланцюга й, кинувши його на стіл, сказав:

- Хай пріор Еймер збереже мій заклад разом із закладом цього невідомого перехожого, як потвердження того, що коли лицар Айвенго повернеться з-за чотирьох морів до Британії, він зобов'язаний прийняти виклик Бріана де Буа-Гільбера; якщо ж він не прийме його, я вславлю його як боягуза по всіх монастирях нашого ордену в Європі.

- Цього не буде потрібно, - промовила, порушуючи тишу, леді Ровена. - Якщо в цій залі не знайдеться іншого захисника відсутнього Айвенго, почується мій голос. Я кажу вголос, що він сміливо прийме кожний чесний виклик, і, якщо моя незначна запорука може хоч скількись збільшити вагу неоціненного закладу благочестивого прочанина, я ручуся своїм ім'ям і честю, що Айвенго битиметься з цим гордовитим лицарем, як він того бажає.

Здавалося, протилежні почуття боролися в Седрікові, і це примушувало його мовчати під час суперечок.

Челядники, що на них ім'я шостого лицаря, здавалося, справило майже електричний вплив, сиділи і, наче не розуміючи, дивилися на свого господаря. Врешті звук Ровениного голосу, видно, примусив його заговорити.

- Леді, - сказав Седрік, - це вас не обходить. Якщо потрібні були б ще якісь запоруки, я сам, хоч як би я був ображений, - а я дійсно ображений - готовий поручитися своєю честю за честь Айвенго. Але ж запоруки цієї досить навіть на вигадливі звичаї норманського лицарства.

VІІ

Становище англійського народу за тих часів було тяжке. Король Річард був відсутній. Він перебував у полоні в зрадливого та жорстокого герцога австрійського. Ніхто не знав про місце його ув'язнення; доля його лишалася майже невідома більшості його підданців, що тоді саме зазнавали нестерпного гніту від усіляких поневолювачів.

Принц Джон, у спілці з Філіппом Французьким, смертельним ворогом Річардовим, використовував увесь свій вплив на герцога австрійського, аби продовжити полон брата свого Річарда, що йому він так багато завдячував. Джон тоді зміцнював свою партію в королівстві, маючи на меті на випадок, якщо помре король, боротися за королівську корону із законним спадкоємцем. Він і захопив її. Легковажному, розпусному та віроломному Джонові легко пощастило притягти до себе та до своєї партії не лише тих, хто мав причини боятися Річардового гніву за злочинства, скоєні під час його відсутності, але також і численних шукачів пригод, що, повернувшись з хрестових походів на батьківщину, розтративши своє майно й загартувавшись у боях та знегодах, покладали всі свої надії на те, що кожному з-поміж них пощастить увірвати й собі шматок у розгардіяші громадянської війни.

Незважаючи на все це, майже все населення брало участь у турнірах. Черговий турнір був призначений в Ешбі в графстві Лестерському. Туди мали приїхати найславетніші лицарі; гадали, що там буде й сам принц Джон. Юрби людей різного звання поспішали призначеного ранку до місця лицарських змагань.

Вибране на це місце було своєрідне. На узліссі, за милю від міста Ешбі, був великий луг, вкритий чарівною зеленню й оточений з одного боку лісом, а з другого купками дубів, що з них деякі були надзвичайно високі. Поле це, немов спеціально створене для воєнного змагання, переходило, поступово знижуючись з усіх боків, у рівненький моріжок, огороджений міцним тином близько чверті милі завдовжки і вдвоє менш завширшки. Огороджене місце мало форму видовженого чотирикутника, що його кути були помітно округлені для більшої вигоди глядачів. Входи для бійців були на північному та південному краях і зачинялися міцними залізними воротами, досить широкими, щоб ними могли в'їздити два вершники один обік одного. Коло цих воріт стояло по два герольди 15  з шістьма сурмачами та стількома ж служниками й дужим загоном вояків, щоб пильнувати порядку й перевіряти лицарську гідність тих, хто хотів узяти участь у турнірі.

За південним входом було споруджено п'ять розкішних наметів, оздоблених червоними та чорними прапорцями, що їх вибрали ті лицарі, яким належало право викликати на бій. Намет посередині, на почесному місці, призначено було Бріанові де Буа-Гільбеpові...

Північний бік арени призначався лицарям, що схотіли б битися з тими, хто викликав; позаду розташовано було намети з холодним питвом для лицарів, а також із зброярами, ковалями та служниками, готовими дати допомогу, якщо буде потреба.

З протилежного боку арени 6ули влаштовані тимчасові галереї, вистелені килимами та вишитими матеріями, з подушками, щоб сидіти. Ці місця призначалося дамам та дворянам, що мали приїхати на турнір. Вузьке місце поміж цими галереями та ареною призначене було вільним селянам.

Решта глядачів містилася на широких дерев'яних лавах, спеціально на те зро6лених. Звідсіля було зручно дивитися понад галереями й бачити все, що робиться на арені. Незважаючи на цю вигоду, кілька сотень людей злізло на віти дерев навколо лугу; сила людей була навіть на дзвіниці сусідньої сільської церкви.

Середня частина галер, - зі східного боку арени, саме навпроти місця, де мали битися лицарі, - підвищувалася над усім місцем турніру. Тут стояла споруда на взірець трону з наметом, багато оздо6леним королівськими гер6ами. Навпроти королівської галереї на західному боці арени 6ула інша така сама висока галерея, оздо6лена хоч і не так блискуче, як принцова галерея, та все ж дуже розкішна. Юр6а пажів та молодих дівчат, найкращих, яких лише можна вибрати, у блискучім кокетливім зеленім та рожевім убранні оточувала трон, оздо6лений тими самими кольорами. Це 6ув трон для цариці кохання та вроди. Але ж ім'я тієї, кому судилося бути за цю царицю, ніхто ще не міг відгадати.

Тим часом глядачі поспішали сісти на місця відповідно до свого звання. При цьому були й сварки з приводу місць.

Поволі на галереї з'являлися лицарі та барони в звичайному вбpaнні. На нижніх та внутрішніх місцях відразу стало повно селян, міщан, а також і тих дрі6них дворян, що через скромність, бідність або ж cумнівність роду не дозволяли собі допоминатися кращого місця. Вони-то найчастіше й заводилися за місця.

Одна така сварка розпочалася між якимсь дворянином, видно, з зубожілих, і євреєм. Зухвалий крик дворян був звернений не до кого іншого, як до Іcaaкa, що у багатій чудовій кереї, оздобленій мереживом та підшитій хутром, вперто намагався здобути місце в першім ряді, під галереєю, - для дочки своєї, прекрасної Ребекки.

Загальну увагу привернув принц Джон, який з'явився у супроводі численного почту, що складався зі світських та духовних осіб.

У почті Джоновому були улюблені ватажки його найманого війська, кілька хижаків-баронів, розпусних придворців та кілька лицарів.

У супроводі цього блискучого почту, в розкішному червоному вбранні, шитому золотом, з соколом на руці Джон на сірому гарячому коневі скакав по арені на чолі своєї веселої компанії. Він весело розмовляв з присутніми і сміливо оглядав красунь, що оздоблювали своєю присутністю високі галереї.

Принцову увагу привернула красуня Ребекка.

Справді, Ребекка була гідна, щоб її порівнювали з англійськими найгордовитішими красунями. Вона була в східному вбранні. Жовтий шовковий тюрбан надзвичайно личив їй, бо обличчя вона мала смагляве. Блиск очей її, шляхетні обриси брів, гарний орлиний ніс, білі, мов перлини, зуби та густі хвилі чорного волосся, що дрібними кучерями спадало на чудову шию та груди, легкий серпанок з найрозкішнішого перського шовку, розшитий по червоному полю немов живими квітками, - все це робило її справді чарівною. Діамантове намисто, найкоштовніші сережки, страусове пір'я, причеплене до тюрбана застібкою з діамантами, оздоблювали її вбрання.

- Присягаюся Авраамовою лисиною, - скрикнув Джон, - ця єврейка є живий зразок тієї красуні, що через її чари збожеволів цар Соломон. Що ти скажеш, пріоре Еймере? А її батько, чи ти бачиш, сперечається про місце з псами, в чиїх кишенях немає ані пенні. Хто вона, Іcaaку? Жінка твоя чи дочка, ця східна гурія, що ти її тримаєш під руку?

- Це доня моя, Ребекка, якщо буде така ваша ласка, - відповів, низько вклоняючись, Іcaaк, ані крихти не зніяковівши з принцового привітання, де було стільки глузування, скільки й увічливості.

- То мудріший ти сам, - сказав Джон з голосним сміхом, до якого приєдналися і його веселі супутники. - Та дочка чи жінка - вона мусить мати перевагу, відповідно до її вроди та твоїх заслуг. Хто сидить там нагорі? - казав він далі, дивлячись на галерею. Саксонські мужики? Геть їх! Хай потиснуться й дадуть місце євреєві та його гарній дочці!

Ті, хто сидів на галереї і до кого була звернена ця образлива, груба промова, були родина Седріка-Сакса та його друга й родича Адельстана Конінгсбурзького, що походженням своїм від останніх англійсько-саксонських королів здобув особливу увагу саксів північної Англії, але був нерішучої та млявої вдачі.

До нього саме й звернувся принц зі своїм грубим та зневажливим наказом.

Не рухаючись з місця, Адельстан широко розкрив свої великі сірі очі та витріщив їх на принца. Сцена була дуже смішна, але ж нетерплячий Джон поставився до справи інакше.

- Саксонський свинопас чи спить, чи не розуміє мене. Уколи його списом, де Брасі, - сказав він лицареві, що їхав за ним, начальникові загону найманих вояків. Вони вступали на якийсь час на службу до першого-ліпшого володаря за певну платню.

Наказ цей викликав нарікання навіть у почті принца Джона; але де Брасі, якому його професія не дозволяла знати найменшої делікатності в поводженні, простяг свого довгого списа над тим місцем, що було поміж галереєю й ареною, і виконав би принцового наказа, перш ніж Адельстан слабодухий встиг здогадатися оступитися від зброї.

Та в цю мить Седрік, такий самий рішучий, який був млявий його товариш, витяг із швидкістю блискавки короткого свого меча та одним ударом відтяв вістря від ратища. Гнів залляв кров'ю обличчя принцові Джонові. Він люто вилаявся і був уже готовий перейти від погрози до насильства, і лише почет, що скyпчився коло нього, благаючи його заспокоїтися, та бурхливий крик юрби, що захопленими оплесками зустріла сміливий Седріків учинок, утримали його від цього. Принц оглядався обурено, немов вибираючи собі менш небезпечну жертву, і зустрів твердий погляд селянина, що з ним був посварився Іcaaк. Принц гордовито глянув на нього й, бачачи, що той все плеще Седрікові, спитав його, чому він такий радий.

- Я завжди радію, - відповів селянин, - коли бачу влучний постріл або спритний удар.

- Справді? - спитав принц. - Отак, я гадаю, й сам ти завжди вмієш улучити, куди треба?

- Якщо ціль і віддаль будуть варті стрільця - звичайна річ, влучу, - відповів селянин.

Його відповідь примусила принца Джона зніяковіти.

- Присягаюся, - сказав він, - ми випробуємо його власну спритність, якщо він так щиро вихваляв спритність інших.

- Я не ухилюся від випробування, - спокійно відповів селянин.

- Ну, а ви, саксонські мугирі, - скрикнув розгніваний принц, - підводьтеся! Присягаюся небесами: єврей, як я наказав, сидітиме поміж вас.

- Ні в якому разі, ваша милосте! Нам, євреям, не личить сидіти обік сильних землі, - сказав єврей.

- Йди вгору, коли я наказую, - скрикнув принц Джон, - або я накажу здерти з тебе шкуру й зробити з неї кінську збрую.

Після цієї по грози єврей почав сходити вузькими сходами на галерею.

- Подивлюсь я, хто наважиться спинити його, сказав принц, пильно дивлячись на Седріка. Помітно-бо було, що Седрік вирішив скинути єврея додолу.

Розв'язці цієї катастрофи запобіг Вамба, що почав вимахувати перед Ісааковим обличчям своїм дерев'яним мечем. Іcaaк удав, що злякався, й порачкував.

Це звеселило глядачів, які почали голосно сміятися. До них приєднався й принц, що намагався якось виплутатися з незручного становища. Він сказав крізь сміх:

- Звільнити місце євреєві внизу перед нижньою галереєю. В згоді з законами геральдики не можна садовити переможених обік переможців.

Потім він нахилився з коня, здер в Іcaaкa з пояса торбину, кинув Вамбі кілька червінців і поїхав далі по арені під грім оплесків з боку глядачів, що вітали його, немов він зробив чесний, шляхетний учинок.

VIII - XI

[На лицарському турнірі зустрічаються саксонські та норманські лицарі. Нормани здобули короткочасну перемогу. Але з появою лицаря, на щиті якого був зображений вирваний з коренем молодий дуб, а під ними напис «Desdіchado» (Позбавлений спадщини), перемога дістається саксам, а королевою обирають леді Ровену.]

Х II

Перші прийшли вранці на арену маршали  із своїми помічниками та герольди; вони мали записувати імена лицарів, що хотіли взяти участь у змаганні, а також і ту партію, в лавах якої вони хотіли битися.

За статутом лицар Позбавлений Спадщини мав стати на чолі однієї партії, а Бріан де Буа-Гільбер, визнаний напередодні за другого після переможця вояка, - на чолі другої.

Спільні турніри, коли всі лицарі билися разом, у загальній сутичці, були набагато небезпечніші, ніж окремі змагання; проте лицарство тієї доби дуже кохалося в них.

Вже записалося близько п'ятдесяти лицарів з кожного боку, коли маршали оголосили, що більше ніхто не буде допущений - на чималу досаду багатьох, які з'явилися занадто пізно.

О десятій годині цілу рівнину вкрили вершники, вершниці й піший люд, - усі поспішили на турнір, і незабаром голосні звуки сурем сповістили, що приїхав принц Джон із своїм почтом.

...Принц Джон помітив, що вибрана королева цього дня під'їхала до поля, він увічливо поскакав їй назустріч, зняв капелюха й, зійшовши з коня, допоміг леді Pовені злізти з сідла. Потім він провів леді Ровену до почесного місця, спорудженого навпроти його власного, й найкращі та найвельможніші присутні дами скупчилися довкола неї, щоб мати місце якомога ближче до своєї тимчасової володарки.

Як тільки Ровена сіла, голосна музика, що її майже заглушали народні вигуки, привітала її в новому її званні. Сонце яскраво палало на блискучих панцерах та зброї лицарів, що купчилися на протилежних краях арени. Лицарі радилися, як краще виладнатися для бою і підтримувати один одного в бою.

Далі, коли за знаком герольдів запала тиша, вони прочитали турнірні правила, що мали на меті хоч скількись зменшити небезпеку цього дня; така пересторога була тим потрібніша, що бій мав одбуватися на вигострених мечах і гострих списах.

Зважаючи на це, лицарям було заборонено колоти мечами, вони мали право лише бити. Дозволялося вживати з власної охоти булави чи сокири, але кинджал був заборонений; лицар, скинутий з коня, міг відновити бій пішки з супротивником, що теж мусив на цей випадок зійти з коня, але тоді вершники вже не мали права нападати на нього. Якщо, якомусь лицареві щастило загнати свого супротивника на край арени, так що він сам або ж його зброя торкалися бар'єра, тоді такий супротивник був зобов'язаний визнати себе за переможеного, а зброю його разом із конем віддавалося переможцеві. Бій мав припинитися, скоро принц Джон кине свого жезла: це була друга пересторога, що її вживали у таких випадках, щоб запобігти марному кровопролиттю за занадто довгого бою. Лицар, якій порушив турнірні правила або ж інакше зламав закони шляхетного лицарства, мав бути роззброєний, посаджений з перекинутим щитом верхи на тин і привселюдно висміяний - така була кара за негідні лицаря вчинки.

Прочитавши ці правила, герольди повернулися на свої місця. Лицарі виїхали стрункими лавами з обох боків на середину арени, виладналися у дві лінії, одні навпроти одних. Ватажок кожної партії був посередині передньої лінії.

Маршали перевірили, чи рівна кількість учасників з обох боків. І там, і там число було однакове. Тоді дали сигнал, засурмили сурми, лицареві списи нахилилися, остроги врізалися у кінські боки; дві передні лінії обидвох загонів кинулися щосили одна на одну й зіткнулися посеред арени; гуркіт від цієї атаки пролунав аж замилю навколо. Ар'єргардна лінія кожної партії повільним кроком наблизилася до першої, щоб чи підтримати тих, що зазнали поразки, чи сприяти подальшому успіхові переможців своєї партії.

Через густу куряву довелось чекати майже з цілу хвилину, аж доки охоплені нетерплячкою глядачі змогли, побачити, що з ким сталося. Коли курява на арені вляглася, виявилося, що половина лицарів уже викинута з сідла - одні спритністю, інші більшою вагою та силою своїх супротивників. Ті ж вершники, що втрималися на ногах, зламавши свої списи в грізній сутичці, билися тепер мечами, сповнюючи повітря войовничими вигуками, й обмінювалися ударами так люто, немов від наслідків бою цілком залежала їхня честь та їхнє життя...

Супротивники билися однаково люто, та щастя переходило то до цього, то до іншого боку, і хвилі лицарів відходили то до південного, то до північного краю арени, залежно від того, який бік брав гору. Тимчасом брязкіт зброї та вигуки бійців змішувалися зі звуками сурем; сурми ці заглушали стогони тих, що падали й безпорадно лежали під кінськими копитами. Блискучі панцери лицарські забруднилися, втратили свою красу від крові та пороху бою й подавалися від кожного удару меча або сокири. Строкате пір'я, здерте з шоломів, літало за вітром, мов сніжинки. Все, що було гарного та грандіозного в бойовому видовиську, зникло, і перед очима з'явилася жахлива, гідна жалю картина.

Коли гуркіт і гомін бою на мить ущухав, лунали герольдові голоси: «Бийтеся, хоробрі лицарі! Чоловік умирає, слава живе. Бийтеся - смерть-бо краща від ганьби! Бийтеся, хоробрі лицарі, - очі красунь споглядають ваші подвиги! »

Ватажки билися напрочуд. Ні Бріан де Буа-Гільбер, ані лицар Позбавлений Спадщини не могли розшукати поміж супротивників вояка, рівного кожному з них силою. Запалені взаємною ворожнечею, вони увесь час намагалися зіткнутися один з одним, добре розуміючи, що, коли буде подоланий один з них, це вирішить перемогу. Але ж на початку турніру була така жахлива тиснява, всі так змішалися, що всі їхні спроби були даремні: їх раз у раз роз'єднували товариші, кожний з яких невтримно домагався честі позмагатися з ворожим ватажком.

Та швидко поле зробилося просторіше, бо багато лицарів з кожного боку залишило лави свого загону, і хрестоносець та лицар Позбавлений Спадщини зустрілися, врешті, віч-у-віч з усією лютістю, що її могла їм навіяти смертельна ворожнеча, поєднана з прагненням до слави. І кожний з них так спритно відбивав удари чи нападав сам, що глядачі мимоволі одностайно скрикували із захоплення та здивування.

Цієї хвилини загін лицаря Позбавленого Спадщини програвав справу. Велетенська Фрон де Бефова рука з одного боку й важкі Адельстанові удари - з другого нищили й долали всі перепони, що перед ними з'являлися. Не бачачи більш перед себе супротивників, обидва лицарі, видно, воднораз зрозуміли, що вони зможуть дати чималу перевагу своїй партії, коли допоможуть хрестоносцеві, який почав битися зі своїм суперником. Отже, завернувши в одну мить коней, вони помчали на лицаря Позбавленого Спадщини норман з одного боку, сакс - з другого.

Лицаря Позбавленого Спадщини врятував одностайний остережливий вигук глядачів:

- Бережися, бережися, лицарю Позбавлений Спадщини! - почулося звідусіль. Лицар помітив небезпеку, з усього маху вдарив хрестоносця, зараз же втримав свого коня й утік од Адельстанового та Фрон де Бефового натиску. Тому лицарі, не маючи більше перед собою своєї мети, помчали з протилежних країв, залишивши за собою свого супротивника та хрестоносця, й мало не збились кіньми, перш ніж спинити їх. Але ж, стримавши коней, вони повернули їх та всі втрьох кинулися на лицаря Позбавленого Спадщини.

Він мав лише ту перевагу, що Буа - Гільберів кінь був поранений, а коні Фрон де Бефа та Адельстана, які несли на собі вагу своїх велетенських вершників, закутих у панцери, були дуже стомлені за цей день. Йому пощастило кілька хвилин не допускати за допомогою меча до себе своїх супротивників. Мов той сокіл, відлітав він од них, кидаючись по черзі то на одного, то на другого, й, роздаючи важкі удари своїм мечем, одбивав ті, що були спрямовані на нього.

Але хоч по цілій арені лунали оплески, якими глядачі вітали його майстерну спритність, було видно, що він утрачає сили, - і вельможі, що стояли навколо принца Джона, одностайно благали його кинути жезла, щоб урятувати такого відважного лицаря від ганьби поразки у нерівнім бою.

- Ні, в ім'я небесного сяйва, - відповів принц Джон, - цей вискочень, що заховав своє ім'я й зневажливо поставився до нашої гостинності, вже, дістав одну нагороду, хай дасть тепер місце іншим.

Та доки він це казав, несподівана подія змінила цілий хід бою.

На боці лицаря Позбавленого Спадщини був якийсь вояк у чорному панцері, на величезному вороному коні, міцний і могутній на вигляд, так само, як і його кінь. Цей лицар, що не мав жодного девізу на своєму щиті, досі майже не брав участі в бою, немов зовсім не цікавлячись його наслідками. Він лише дуже легко й спритно відбивав чужі напади, але не переслідував і не нападав сам ані на кого. Одне слово, здавалося, що це певніше глядач, як співучасник турніру, так що він дістав від глядачів прізвисько Чорний Ледар.

Проте поведінка цього лицаря зовсім змінилася, як він зауважив, що ватажкові його партії загрожує така небезпека. Встромивши остроги у свого зовсім ще свіжого коня, він полетів на допомогу ватажкові швидко, мов блискавиця, скрикнувши громовим голосом: «Позбавлений Спадщини, йду на підмогу! »

Він встиг саме вчасно - ще хвилина, й було б запізно, бо ж тоді, як лицар Позбавлений Спадщини бився з хрестоносцем, Фрон де Беф мчав на нього з піднесеним мечем. Але Чорний Ледар попередив його, ударивши його по голові, й Фрон де Беф гепнув об землю.

Тоді Чорний Лицар повернув коня в бік Адельстана Конінгсбурзького і, оскільки його меч потрощився в сутичці з Фрон де Бефом, видер з велетневих рук сокиру і як людина, добре знайома з цією зброєю, так оперіщив його по шоломі, що Адельстан також непритомний упав на арену. Після цих подвигів, не звертаючи жодної уваги на вітальні вигуки, Чорний Ледар знову зробився млявий та байдужий до всього. Він спокійно від'їхав до північного краю арени, лишаючи своєму ватажкові можливість самому порішити з Бріаном де Буа-Гільбером.

Тепер це була вже не дуже важка справа: хрестоносців кінь сходив кров'ю й не міг витримати сутички з лицарем Позбавленим Спадщини. Бріан де Буа-Гільбер упав на арену й заплутався у стремені, що з нього не міг звільнити своєї ноги. Супротивник його скочив із коня на землю, підніс свого грізного меча над головою й звелів йому здатися, - але ж цієї хвилини принц Джон, що багато ближче взяв до серця небезпеку, яка загрожувала хрестоносцеві, ніж ту, що в ній був попереду його супротивник, кинув жезла й тим припинив битву, щоб урятувати Бріана де Буа-Гільбера від ганьби визнати себе за переможеного...

По полю, политому кров'ю та закиданому зламаною зброєю й тілами поранених та мертвих коней, маршали турніру знову підвели переможця до підніжжя трону принца Джона.

- Лицарю Позбавлений Спадщини, - сказав принц Джон, - якщо ви все ще стоїте на тому, щоб ми лише під цим ім'ям знали вас, ми вдруге вшановуємо вас як переможця цього турніру й визнаємо за вами право дістати з рук цариці кохання та вроди почесний вінець, що на його ваша відвага справедливо заслуговує.

Лицар низько й граційно вклонився, та не відповів ані словом.

Маршали провели його під шалені вигуки захоплення всіх присутніх до підніжжя того трону, де сиділа леді Ровена.

Тут лицар став навколішки. Відколи скінчився бій, всі його рухи, здавалося, залежали більше від волі тих, що були навколо нього, ніж од його власної, й помітно було, що він хитався, коли його вдруге вели по арені. Ровена велично підвелася зі свого місця й уже готова була покласти вінець лицареві на шолом, як маршали одноголосно скрикнули:

- Не так, не так! Голова мусить бути непокрита! Лицар вимовив щось ледве чутно, слова його невиразно прозвучали під його шоломом. Він, здавалося, не хотів, щоб з нього зняли шолом.

Маршали, не зважаючи на його слова, зняли шолом, розрізавши ремені й розстебнувши панцерний нашийник. Як тільки шолом був знятий, всі побачили гарні, хоч засмаглі від сонця риси двадцятип'ятирічного юнака з густими русявими кучерями. Обличчя йому було бліде, мов смерть, і де-не-де поплямоване кров'ю.

Ледве глянувши на нього, Ровена тихо скрикнула, але зараз же опанувала себе й над силу виконала свій обов'язок, хоч уся тремтіла, бо раптом тяжко схвилювалася. Вона поклала переможцеві на схилену голову блискучий вінець і дзвінко та ясно промовила:

- Вінчаю вас, сер, цим вінцем за відвагу, даю вам цю нагороду, присуджену сьогодні переможцеві.

Вона замовкла на хвилину і потім додала твердим голосом:

- Ніколи лицарський вінець не вінчав гіднішого!

Лицар схилив голову й поцілував руку прекрасної цариці, що винагородила його відвагу, - і тоді, схилившись наперед, упав непритомний до її ніг.

Всі були збентежені тим, що сталося. Седрік, вражений тим, як несподівано з'явився перед ним його вигнаний син, кинувся до нього, хотів стати між ним та леді Ровеною. Але це вже зробили маршали турніру. Здогадавшись, чому Айвенго впав непритомний, вони поспішили зняти з нього панцера й побачили, що вістря списа, пробивши нагрудник, поранило його в бік.

XIII

Під кінець турніру відбулося змагання стрільців з лука, в якому взяв участь селянин Локслей, уже відомий принцові Джону своєю бунтівною вдачею.

Принц Джон зійшов із свого королівського місця, щоб придивитися до вибраних стрільців... Задовольнивши свою цікавість, він почав вишукувати очима того, хто став за причину його роздратовання, і побачив його на тому самому місці та з таким самим спокійним обличчям, як і напередодні.

- Еге, друже, - промовив принц Джон, - з твоїх зухвалих балясів я гадав, що тобі не до смаку довгий лук, тепер я бачу, ти не наважуєшся змагатися з тими молодцями, що стоять он там.

- З вашого дозволу, сер, - відповів селянин, - Крім страху ганьби поразки, я маю ще інші причини відмовлятися від змагання.

- Які ж це причини? - спитав принц Джон, відчуваючи невиразну дивну цікавість до цього чоловіка.

- Причина та, - відповів селянин, - що я не певний, чи стріляли молодці в ту ціль, що в неї звик стріляти я. Не знаю також, чи до вподоби буде вашій милості, якщо й третю нагороду дістане чоловік, що ненароком роздратував вас.

Весь зблідши, принц Джон запитав:

- Як тебе звуть, друже?

- Локслеєм, - відповів той.

- Отже, Локслею, - сказав принц Джон, - ти стрілятимеш у свою чергу, щойно лиш ті молодці покажуть своє стрілецьке око, якщо програєш - з тебе здеруть твою зелену лінкольнську куртку й відлупцюють тятивою за пишномовні безсоромні хвастощі.

- А що, коли я відмовлюся стріляти на таких умовах? - сказав селянин. - Милість ваша має владу за допомогою стількох вояків роздягти й відхльостати мене, та в неї немає влади примусити мене зігнути лука або ж пустити стрілу.

- Не личило б вашій милості, вельможний принце, - сказав Локслей, - примушувати мене змагатися з найкращими лестерськими та стаффордширськими стрільцями під страхом ганьби, якщо вони візьмуть гору наді мною. Проте я виконаю вашу волю.

- Не спускайте його з очей, вояки, - сказав принц Джон, - він занепав духом - боюся, як би не спробував він уникнути змагання. А ви, мої друзі, націляйтеся найкраще. Оленина та барило вина чекають на вас у тому наметі, скоро змагання скінчиться.

Виходячи за чергою, сміливо й влучно випускали стрільці свої стріли в ціль, що була в кінці алеї. З двадцяти чотирьох стріл, випущених одна по одній, десять улучило в ціль, решта ж лягла поблизу від неї. Отже, зважаючи на віддаль цілі, всі постріли були визнані за вдалі. З десятьох стріл, що потрапили у ціль, дві, які випустив Гюберт, Мальвуазенів лісник, встромилися в саму середину кола, - тому його визнали за переможця.

- Ну, Локслею, - сказав, посміхаючись, принц Джон сміливому селянинові, - чи не хочеш ти позмагатися із Гюбертом - або ж ти маєш на думці віддати лук, пояс та сагайдак профосові?

- Нема чого робити, - відповів Локслей, - я ладний спробувати щастя, але ж за умовою: якщо два мої постріли будуть кращі від Гюбертових, то третьою стрілою він зобов'язаний влучити в ту ціль, що я її призначу.

- Гаразд, - погодився принц Джон, - хай вийде на твоє. Якщо ти вкрутиш йому хвоста, Гюберте, я насиплю тобі повний ріг срібних пенні.

- Самого себе не перестрибнеш, - відповів Гюберт. Дід мій таки непогано стріляв з довгого лука при Гастінґcі, - сподіваюся, не завдам сорому його пам'яті.

Першу ціль змінили на іншу, таких самих розмірів. Гюберт, лк переможець у першім змаганні, мав право стріляти перший. Дбайливо націлюючись, він довго виміряв відстань оком, тримаючи в руці зігнутий лук з притисненою до тятиви стрілою. Врешті, ступивши наперед і підносячи лук витягненою лівою рукою, аж доки середина його стала на одну лінію з його обличчям, він притяг тятиву аж до самого вуха. Стріла свиснула в повітрі й устромилася у внутрішнє коло цілі, та не в саму середину.

- Ти не взяв до уваги вітру, Гюберте, - зауважив його суперник, згинаючи свій лук, - тоді постріл твій був би ще кращий.

Сказавши це, Локслей, ані крихти не хвилюючись, став на призначене місце й випустив стрілу так швидко, немов зовсім не цілився. Він договорював ще останні слова, коли стріла вже злетіла з тятиви, та, незважаючи на таку швидкість, вона встромилася на два вершки ближче від Гюбертової стріли до білої плями, що нею було позначено середину.

- Присягаюся світлом небесним, - вигукнув принц Джон Гюбертові, - якщо ти дозволиш цьому пройдисвітові взяти над тобою гору, варто тебе за це на шибеницю!

Гюберт мав на все одну й ту саму відповідь:

- Хоч повісьте мене, ваша високосте, - сказав він, - а самого себе не перестрибнеш. Проте дід мій таки непогано стріляв з лука...

- Під три чорти тебе разом із твоїм дідом та всім його кодлом! - перепинив його принц Джон. - Стріляй, негіднику, та дивись, стріляй якнайкраще, а інакше не минути тобі мого гніву!

Після таких ласкавих запросин Гюберт став на своє місце й, не забувши супротивникового зауваження, взяв до уваги вітрець, що задував тієї хвилини, й стрільнув так влучно, що стріла встромилась у саму середину цілі.

- Отак, Гюберте! Оце так стрілець, - закричав народ, співчуваючи знайомому, - улучив! Хай живе Гюберт!

- Ну, вже краще від цього тобі не стрільнути, сказав принц, глузливо посміхаючись.

- У такому разі я розколю його стрілу, - сказав Локслей і випустив стрілу трохи обережніше, аніж попереду.

Вона потрапила просто в стрілу його суперника й розколола її на тріски. Люди, що стояли навколо, були так вражені дивовижною спритністю, що навіть не висловили свого здивування звичайними вигуками.

- Це диявол, а не істота з тіла й крові! - шепотіли один одному селяни. - Такого ока й такої руки не має жодний стрілець, відколи вперше була натягнена тятива лука в Британії.

- А тепер, - сказав Локслей, - дозвольте мені, ваша милосте, поставити таку ціль, що її вживано на півночі, й тоді хай буде ласкавий кожний, кому лише забагнеться, спробувати поцілити в неї, щоб заслужити на посмішку своєї милої.

І він рушив з місця, щоб вийти з арени.

- Накажіть, якщо хочете, своїй варті, - сказав він, - піти услід мені, я лише зріжу лозину з першої верби, що трапиться.

Принц Джон дав знак, щоб деякі з варти пішли услід Локслееві, але ж вигуки «сором! сором! » , що пролунали в юрбі, примусили його скасувати наказ.

Майже відразу повернувся Локслей з вербовою лозиною футів на шість завдовжки, зовсім простою, завгрубшки з палець. Він спокійно почав здирати з неї кору, зауваживши при цьому, що примушувати, гарного стрільця стріляти в таку велику ціль, як ото поставили попереду, це значить ганьбити його.

- Щодо мене, - сказав він, - то в тій місцевості, де я виріс, швидше згодилися б узяти собі за ціль круглий стіл короля Артура, 22  стіл, що за ним сиділо шістдесят лицарів - дитина семи років влучає в ту ціль тупою стрілою. Але ж ось, - додав він, дійшовши до другого краю арени й устромлюючи лозину в землю, - хто влучить у цю ціль за сотню ярдів, того назву я стрільцем, гідним носити лук та сагайдак за присутності короля, хоч би то був і сам хоробрий король Річард.

- Мій дід, - сказав Гюберт, - стріляв непогано з лука під Гастінґcoм, але ніколи в житті не стріляв у таку ціль, та й я не беруся. Якщо цей стрілець зуміє розколоти лозину, я поступлюся йому першістю, або, певніше, я поступлюся дияволові, що сидить у його куртці, а не людській влучності. Самого себе не перестрибнеш, і я не стрілятиму, коли я певний, що тут я шпака вб'ю. Стріляти в ясненьку риску, яку ледве можна бачити, це однаково, що стріляти в лезо ножа нашого панотця, пшеничну соломину, в сонячний промінь.

- Полохливий собако! - скрикнув принц Джон. Локслею, стріляй ти. Улучиш - я визнаю тебе за найкращого стрільця серед усіх, кого я лише бачив.

- Посилкуюся зробити все, що не буде над мої сили, - відповів Локслей, - як каже Гюберт, самого себе не перестрибнеш.

Сказавши це, він знов зігнув лук, але ж цього разу оглянув свою зброю пильніше, ніж звичайно, й змінив тятиву, що, як йому здавалося, була не досить туга, бо послабшала від двох перших пострілів. Потім він почав націлюватися дуже дбайливо. Юрба, не зводячи духу, чекала на постріл.

Стрілець виправдав свою славу: стріла його розколола лозину. Захоплені вигуки пролунали в повітрі; сам принц Джон, вражений Локслеєвою спритністю, забув на хвилину своє неприємне почуття до цієї людини.

- Ось двадцять ноблів, - сказав він, - які ти чесно виграв разом із мисливським рогом. Ми збільшимо їхню кількість аж до п'ятдесяти, якщо ти згодишся вступити до нас на службу як стрілець нашої почесної варти й бути при особі нашій. Ніколи не бачив я такої певної руки й такого гострого ока!

- Пробачте мені, шляхетний принце, - відповів Локслей, - але ж я заприсягся ніколи не вступати на службу ні до кого, крім як на службу до короля - брата вашого Річарда. Ці двадцять ноблів я віддаю Гюбертові, що сьогодні так само майстерно натягував лук, як і дід його під Гастінґcом. Якщо скромність не примусила б його відмовитися від останнього змагання, я певний, що він так само спритно влучив би в лозину, як і я.

Гюберт похитав головою, неохоче беручи щедрий дарунок незнайомого; а Локслей непомітно замішався до юрби й щез.

Може, цей стрілець-переможець і не зник би так швидко від уваги й ока Джонового, але ж інші думки сповнювали принцову голову. Подавши знак роз'їздитися, він покликав до себе свого камергера та наказав йому негайно скакати до Ешбі й розшукати там єврея Іcaaкa.

- Накажи йому, - сказав принц Джон, - щоб він надіслав мені ще до захід сонця дві тисячі крон. Йому відомо, чим вони будуть забезпечені, крім того, на заставу ти можеш дати йому ще цей перстень. Решта грошей повинна бути заплачена в Йорку протягом шести днів.

З цими словами принц сів на коня й поїхав до Ешбі. Після того як він поїхав, почала розходитися з місця турніру й юрба.

XІV-XXX

[Підступний норман Фрон де Беф захопив у полон Ceдріка, леді Ровену, Айвенго, Іcaaкa та Ребекку. Проте з амок підступного барона оточений йоменами на чолі з відважним Локслеєм.

Заявляє про себе і Чорний Лицар, відвага і мудрість якого всіх дивує. Ceдрікові вдається вирватися з фортеці.

Пораненого Айвенго доглядає Ребекка.

Фрон де Беф смертельно поранений.

Його замок підпалює божевільна Ульріка.]

XXXI

Вогонь усе ширився, і незабаром ознаки пожежі з'явилися в кімнаті, де лежав Айвенго під пильним Ребеччиним доглядом. Гармидер бою пробудив його з короткочасного сну. Ребекка знову стала, як прохав її схвильований лицар, до вікна, щоб стежити за облогою й сповіщати його про хід бою, але деякий час вона анічогісінько не могла побачити через те, що все видовисько було затулено густим задушливим димом. Врешті з пасом диму, що зайшов до кімнати, з криків, які вимагали води, таких голосних, що через них не чути було навіть гуркоту бою, - з усього цього вони мусили здогадатися про жах нової небезпеки, яка загрожувала їм.

- Замок горить, - крикнула Ребекка, - горить_Як урятуватися нам?

- Тікай, Ребекко, рятуй власне життя, - сказав Айвенго, - врятувати-бо мене несила людині.

- Я не хочу тікати, - відповіла дівчина, - ми разом з тобою або будемо врятовані, або загинемо вдвох. Але ж, великий Боже, - батько, мій батько, що буде з ним?

В цю мить двері кімнати відчинилися навстіж і з'явився хрестоносець... Подоба його була жахлива: блискучий панцер розбитий і заллятий кров'ю, пір'я на шоломі почасти видерте, почасти обсмалилося.

- Я розшукав тебе, - сказав він Ребецці, - ти бачиш, як я додержую свого слова поділяти з тобою і радощі й горе... Лише один шлях урятуватися, я продерся крізь сотні небезпек, щоб показати тобі його... ходім, іди зараз же за мною!

- Сама-одна я не піду з тобою, - відповіла Ребекка. - Якщо породила тебе жінка, якщо жевріє в тобі хоч іскра чогось людяного, якщо серце твоє не таке загартоване, як криця, що під нею воно б'ється, - врятуй мого старого батька, врятуй цього пораненого лицаря.

- Лицаря, - повторив хрестоносець байдуже, як це було властиво йому. - Лицар, Ребекко, має сам зустрічати свою долю, хоч би в якій подобі вона з'явилася йому, - В мечі чи то у вогні. А щодо долі якогось там єврея, то кого вона обходить?

- Песиголовцю лютий, я волію загинути в полум'ї, ніж дістати порятунок від тебе.

- Тобі нема чого вибирати, Ребекко, - якогось разу ти спромоглася взяти гору наді мною, та жодному смертному не пощастить зробити цього вдруге.

Кажучи це, він схопив перелякану дівчину, не зважаючи на її зойк, і виніс з кімнати, не звертаючи уваги на погрози та лайку, що ними обсипав його Айвенго.

- Песе-хрестоносцю! Ганьба свого ордену! Не займай дівчини! Зраднику Буа-Гільбере, я, Айвенго, наказую тобі... негіднику, я видеру тобі серце з грудей!

- Я не знайшов би тебе, Вільфріде, 23  якби не крик, сказав Чорний Лицар, увіходячи до кімнати.

- Якщо ти щирий лицар, - сказав Вільфрід, - не зважай на мене - натомість дожени цього розбишаку, врятуй леді Ровену, розшукай шляхетного Седріка.

- Всіх по черзі, - відповів Лицар Колодки, 24  - але ж тебе найпершого.

І, схопивши Айвенго, він поніс його так само легко, як хрестоносець Ребекку, кинувся з ним до брами й, передавши свою ношу двом стрільцям, повернувся назад до замку рятувати інших полонених.

Полоненим трапилася нагода вийти в передню кімнату, а звідти - на замкове подвір'я, де відбувався останній бій. Тут, оточений невеликою купкою кінних та піших бійців, що приєдналися до свого, славетного ватажка, бився чванливий хрестоносець, востаннє намагаючись врятувати життя. З його наказу й спустили звідний міст, але пробитися не було жодної змоги: щойно стрільці, які досі лише обстрілювали цю частину замку, помітили вогонь та побачили, що міст спущено, як вони скупчилися коло виходу, вирішивши запобігти втечі залоги, а також намагаючись забезпечити собі свою частину здобичі, поки полум'я охопить цілий замок. З другого боку частина обложників, що вдерлася задньою брамою, сповнила вже замковий двір і люто атакувала недобитки ворогів, які були, отже, оточені звідусіль.

Та змушені з розпачу наслідувати свого ватажка, останні оборонці замку билися надзвичайно мужньо, й хоч їх було менше, ніж обложників, та, бувши добре озброєні, вони кілька разів примушували тих утікати.

Ребекка, посаджена на коня до одного з сарацинських невільників, була в середині маленького загону, і Буа-Гільбер, незважаючи на гармидер бою, ані на хвилину не спускав її з ока. Кілька разів під'їздив він до неї та, нехтуючи особистою безпекою, прикривав її своїм трикутним крицевим щитом і, не від'їжджаючи від неї, вигукував свій бойовий клич, кидався наперед і вражав найближчих до себе ворогів, не впускаючи з рук вузди її коня.

Адельстан був ледар, але ж не боягуз - і тому тільки лиш він помітив жіночу постать, яку ревно охороняв хрестоносець, він, бувши цілком певний, що це Ровена й що лицар везе її, незважаючи на її опір, крикнув:

- Присягаюся всіма святими, - я врятую її з рук цього чванливого лицаря й заб'ю його своєю рукою.

- Схаменися, подумай, що робиш! - гукнув Вамба.

Скорий поспіх - людям посміх! Присягаюся своїм ковпаком, це не леді Ровена! Подивися лише на ці довгі чорні пуклі! Якщо ти не вмієш відрізняти чорне від білого, то йди, але я за тобою не піду, хоч ти й ватажок. Велика мені користь трощити свої кістоньки бозна за кого. Та ще й без панцера! Поміркуй лише, чи може шовковий капелюх захистити проти крицевого леза. Ну, так хай сам собі ноги ламає той, хто сам в яму стрибає!

І він впустив з рук саксову туніку, за яку ухопився.

До краю розлютований, дужий Адельстан, не гаючи ані хвилини, схопив із землі палицю, що лежала коло когось, хто конав, кинувся на xpecтоносців загін і почав колошматити на всі боки, щоразу забиваючи когось. За мить він опинився за два кроки від Буа-Гільбера, викликаючи його гучним голосом:

- Геть, лукавий хрестоносцю! Відпусти ту, що до неї ти не гідний приторкнутися! Геть, ватажку зграї вбивць під рясами!

- Песе!- скрикнув хрестоносець, скрегочучи зубами, - я навчу тебе, як зневажати наш святий орден!

Кажучи це, він, повернувши коня в Адельстанів бік і підвівшись у стременах, страшним ударом оперіщив Адельстана по голові.

Вамба мав рацію, казавши, що не витримає шовковий капелюх крицевого леза. Хрестоносців меч був такий гострий, що розрубав, мов лозину, дужого, товстого держака палиці, якою бідолаха-сакс сподівався відбити удар. Адельстан упав долу.

Скориставшись з переполоху, викликаного Адельстановою поразкою, Буа-Гільбер, гукнувши: «Кому дороге життя - за мною!» - кинувся на звідний міст, розкидаючи стрільців, що загороджували йому шлях. За ним рушили його сарацини і п'ять чи шість вершників. Хрестоносцеві разом з його загоном було дуже небезпечно відступати, бо на них була спрямована сила стріл, та це не втримало його: він проскакав навколо передової вежі, яку, на його думку, мав змогу захопити де Брасі.

- Де Брасі! Де Брасі! - гукав він. - Ти тут?

- Я тут, - відповів де Брасі, - але я в полоні.

- Звільнити тебе?

- Ні, я здався на життя й смерть і дотримаю слова. Рятуйся сам. Сокіл на волі! Забирайся мерщій за море, до Франції! Більше не насмілююся сказати нічого.

- Гаразд, лишайся, якщо тобі до вподоби, - відповів хрестоносець, - але не забувай, що я додержав своєї обіцянки. Хоча б де соколи літали, я сподіваюся, що знайду певний притулок - і туди я полечу, мов журавель до свого гнізда.

І він поскакав у супроводі своїх людей.

Ті, які лишилися, не переставали відчайдушно битися і після того, як хрестоносець забрався, - не тому, що сподівалися порятунку, а тому, що не мали надії на ласку переможців.

Пожежа хутко охопила цілий замок, і під цей час Ульріка, що зробила пожежу цю своєю рукою, з'явилася на вежі, мов якась старовинна фурія, співаючи дикої пісні, подібної до тих, що їх давно колись співали на полях боїв caксонські скальди. 25  Довге її розпатлане волосся маяло на непокритій голові; у несамовитих поглядах була помітна насолода задоволеної помсти.

Високе полум'я здолало всі перешкоди й піднеслося до вечірніх хмар, мов та заграва величезного багаття, що далеко розіллялася в околицях. Вежі розвалювалися одна по одній, разом із стелями та кроквами, що палали, й ті, хто бився, рятувалися із замкового подвір'я. Навіжену постать саксонки Ульріки довго ще було видно нагорі, куди вона злізла й стояла, у шаленому захопленні вимахуючи руками. Врешті вежа завалилася з жахливим гуркотом, і Ульріка загинула в полум'ї, що зажерло і її ката.

Юрба озброєних глядачів завмерла, охоплена жахом. Аж ось почувся Локслеїв голос:

- Тріумфуйте, товариші, немає більше тиранового кубла! Хай всі і кожний зносять свою здобич до нашого громадського дерева в Гертгільському лісі. Там, скоро благословиться на світ ми, в цілковитій згоді зі справедливістю, поділимо все поміж нас, а також і гідних наших спільників у цьому великому подвигу помсти.

XXXII

Лісова вольниця зібралася коло свого дерева в Гертгільському лісі. Тут вони й заночували, зміцнюючи свої сили після важкої облоги; котрі пили вино, котрі спали, ще інші розмовляли про пережиті події й підраховували здобич.

 

 

 


Последнее изменение: вівторок, 19 вересень 2017, 16:00